декодер | Розшифрувати Росію
Центр східноєвропейських і міжнародних досліджень
Дослідницький центр Східної Європи при Бременському університеті
Архіпелаг Крим
Мультимедійне досьє

Чи спроможне міжнародне право вирішити проблеми Криму?

Чи анексувала Росія Крим з порушенням міжнародного права, чи законно включила до свого складу територію півострова? Статус Криму та тривалий збройний конфлікт у східних регіонах України змусили міжнародне співтовариство держав стати свідками процесу перегляду основних принципів міжнародного права і політики на пострадянському просторі, що, здається, набирає обертів. Ці принципи включають право народів на самовизначення, неприпустимість застосування сили та територіальну цілісність держав. «Анексія», «гуманітарна інтервенція», «відокремлення», «окупація», «війна»? Вибір слів справді має значення. Слова мовою міжнародного права можуть сприяти легітимізації та делегітимізації політичних та військових дій. Особливо починаючи з весни 2014 року, чимало публічних і експертних обговорень були присвячені вивченню підходів Росії до міжнародного права (а саме – як Росія [зло]вживає міжнародним правом) і «правових суперечок» між Росією та «Заходом». Більш ретельний аналіз доводить, що нам необхідно дізнатися більше про поточні дискусії та «суперечки» між українськими та російськими експертами на тему правових та політико-правових питань, які підіймає «Крим». Втім, ми частіше чуємо про ці «суперечки», аніж власне думку самих регіональних експертів, що беруть у них участь. На це є багато причин, і деякі з них полягають в особливостях функціонування правової науки і практики у регіоні та за його межами. Звісно, свою роль також відіграє і мовний бар’єр.

Не менш важливим є й те, що обговорення «Криму» і проблем у сфері політики міжнародного права, безперечно, носять відбиток не лише професійної оцінки, а й особистого ставлення експертів. Як можна обговорювати це питання мовою міжнародного права, коли деякі слова є табу, як, наприклад, визначення «(незаконна) анексія» по відношенню до включення території Криму до складу Росії?
Зрештою, чи взагалі «спроможне» міжнародне право вирішити проблеми минулого, сьогодення і майбутнього Криму?

Ці прямі запитання про роль міжнародного права у міжнародній політиці обговорюють троє експерток у галузі міжнародного права: Катерина Бусол, Марія Ісаєва та Сінді Віттке. Вони не лише представляють три різні країни – Україну, Росію та Німеччину, – але й мають різний освітній та професійний досвід. Жодна з них не претендує на те, щоб представляти наукові та/чи практичні кола своєї країни. Натомість усі вони пропонують власне бачення з урахуванням розмаїття думок та найважливіших нюансів у поточних міжнародних правових дискусіях щодо Криму і так званої «української кризи».


У ході постійних публічних дискусій щодо законності чи незаконності референдуму щодо Криму і незаконної анексії півострова чи його законного включення до складу Росії часто згадують інтервенцію НАТО у Косово у 1999 році та одностороннє проголошення незалежності Косово у 2008 році. Якщо відкинути політичну риторику, наскільки юридично обґрунтованим є таке порівняння з Вашої точки зору?

Катерина Бусол, Україна

Катерина Бусол: Посилатися на виняток – завжди невдячна справа, особливо коли такий виняток є вкрай неоднозначним. Шляхетна у своїй основі ідея гуманітарної інтервенції була, на жаль, спотворена, особливо після Югославії та Іраку. Таким чином, спроби Росії виправдати свою інтервенцію в Криму за допомогою такого контроверсійного з правової точки зору прецеденту від початку є програшними.

Спроби Росії виправдати свою інтервенцію в Криму за допомогою такого контроверсійного з правової точки зору прецеденту від початку є програшними

Посилання на проголошення незалежності Косово теж не видаються логічними принаймні з двох причин. По-перше, до 2014 року Росія надзвичайно активно виступала проти прагнень Косово до незалежності. Таку позицію можна пояснити, серед іншого, побоюваннями Росії закликів до відокремлення на власній території. По-друге, навіть якщо не враховувати попередній аргумент, ситуації з «незалежностями» Косово та Криму повністю відрізняються одна від одної. Каталізатором процесів у Криму стала інша держава, збройні сили та воєнізовані формування якої забезпечували проведення нашвидкуруч організованого «референдуму» за відсутності міжнародних спостерігачів та без згоди на те суверенної держави. У Косово була інша ситуація. Таким чином, і другий аргумент Росії у спробі порівняти Крим та Косово не має під собою підстав.

Як сказав Рабіндранат Таґор: «Коли мир вимітає бруд, здіймається буря». Те, як Росія, наче буря, вторглася до Криму – невід’ємної законної частини іншої суверенної держави – і встановила там «мир», резонно викликає питання, чи взагалі саме мир був її метою від початку.

Марія Ісаєва, Росія

Марія Ісаєва: Для того, щоб порівняння між відокремленням Криму та оголошенням незалежності Косово мало під собою підстави, останнє мало би відбутися протягом дуже короткого періоду часу – двох тижнів – з використанням одним із постійних членів Ради Безпеки ООН збройних сил в односторонньому порядку з метою включення цієї нової територіальної одиниці до свого складу протягом лічених днів. Проводячи таке порівняння, Росія насправді показує, як мало вона зважає на важливість міжнародної співпраці і дотримання процедур як необхідних складових законності і правомірності згідно з міжнародним правом.

Проводячи таке порівняння, Росія насправді показує, як мало вона зважає на важливість міжнародної співпраці

Однією з найвизначніших особливостей коментарів російських дослідників і практиків у галузі міжнародного права після кримських подій стала кардинальна зміна в аргументації (і в офіційній позиції Росії) порівняно з їхніми ж власними заявами з приводу законності відокремлення Косовo. Якщо до Криму Росія робила значний акцент на зобов’язанні утримуватися від будь-яких порушень територіальної цілісності будь-якої держави, посилаючись, зокрема, на Гельсінський заключний акт НБСЄ 1975 року, то після Криму вона почала наводити аргумент про право народів на самовизначення, при цьому навіть не згадуючи про жодні суверенні права України щодо півострова. Починаючи з 2014 року, у Росії часто можна почути, що Гельсінський заключний акт – це «лише політичний документ», що відтак не покладає на держави жодних зобов’язань, і навіть побачити спроби виправдання з аргументацією, що Україна – це неспроможна держава і тому не має жодних суверенних прав.

Сінді Віттке, Німеччина

Сінді Віттке: На мою думку, у рамках наукових дискусій приклад «Косово» з точки зору його співставності і вагомості як джерела аналогій з анексією Криму у березні 2014 року себе вже вичерпав.
На основі моїх опитувань серед українських, грузинських та російських експертів у галузі міжнародного права я роблю висновок, що «Косово» стало «проекційним екраном» для різних наративів щодо правомірності чи неправомірності російської та «західної» винятковості. Якщо коротко, «Косово» стало свого роду характерною ознакою різноманітних форм «правової війни» і майже буденним нагадуванням про те, що право і політику неможливо розглядати як непов’язані між собою речі.

Косово стало «проекційним екраном»

У своїй основі приклад «Косовo» не є суто політичною риторикою, але він так само вже не використовується лише як аргумент у догматичних правових дискусіях: він став симптомом суперечок з приводу ролі міжнародного права у міжнародній політиці. Речники, що апелюють до міжнародного права, вкладають у поняття «Косово» різний зміст і створюють суперечності, виходячи за межі того, що відбувалося з Косово та в самому Косово.


Чи є Крим унікальним випадком (sui generis), чи ми є свідками процесу перетлумачення права на самовизначення, відокремлення території і, зрештою, державного суверенітету на пострадянському просторі?

Марія Ісаєва, Росія

Марія Ісаєва: У випадку з Кримом не йдеться про нове тлумачення загального міжнародного права, і цей випадок не є унікальним. Це – точка неповернення для Росії на її шляху до старої радянської рольової моделі і тлумачення міжнародного права.

Крим – це точка неповернення

Домінування на пострадянському просторі ніколи не переставало бути для Росії пріоритетною метою, і наслідком цього завжди було своєрідне тлумачення міжнародного права у межах, які вона, починаючи з 1991 року, вважала своєю «зоною впливу». Суверенітет Росії, так само як і суверенітет СРСР до 1991 року, в очах Росії завжди був «більш значущим», ніж суверенітет країн, які СРСР/Росія вважали своїми сателітами. І подальші правові зміни щодо ремедіального відокремлення та самовизначення через ситуацію з Кримом є дуже малоймовірними, оскільки це – доволі простий випадок застосування сили, внаслідок якого «самовизначення» відбулося без будь-якого істотного міжнародно-правового підґрунтя.

Сінді Віттке, Німеччина

Сінді Віттке: Думаю, коли ми наголошуємо на «унікальності», «незрівнянності» або «винятковості» події чи процесу, справді цікаво уважніше придивитися до того, що відбувається чи могло відбутися.
З точки зору права в нас, наприклад, може виникнути питання, чи можливо таке, щоб подібна подія чи процес виходили «за рамки права». На мою думку, в міру того, як надзвичайні ситуації та винятки стають новою «нормою», стає можливим і перегляд міжнародного права та його принципів, що дозволяє деяким політичним гравцям стверджувати, що їхня політика і військові дії є законними і правомірними.

Правова та/або політична «нормальність» завжди була і залишається надзвичайно рідкісним явищем

Як контраргумент до такої точки зору, хочу зауважити, що правова та/або політична «нормальність» завжди була і залишається надзвичайно рідкісним явищем. Завданням права є швидше врегулювання і вирішення спорів відповідно до прийнятих правил, воно не потребує «нормальності», і коли йдеться про «Косово» чи «Крим», немає нічого, що виходило би «за рамки права».

Катерина Бусол, Україна

Катерина Бусол: З одного боку, як свідчать приклади Придністров’я, Косово, Каталонії, окупованих Палестинських територій та Північного Кіпру, питання окупації чи начебто самовизначення і відокремлення, що виникають у контексті Криму, не є унікальними. Водночас, є декілька фактичних і правових аспектів, що вирізняють ситуацію з Кримом.

Є декілька фактичних і правових аспектів, що вирізняють ситуацію з Кримом

По-перше, вона ознаменувала початок несподівано масштабного і тривалого збройного конфлікту та окупації у Європі у 21-му столітті. Це неминуче впливає на зусилля, спрямовані на примирення та притягнення винних до відповідальності. Для порівняння: російсько-грузинська війна 2008 року тривала п’ять днів, проте минуло майже вісім років, перш ніж Міжнародний кримінальний суд розпочав відповідне розслідування. Враховуючи рівень складності випадку з Кримом та ситуації в Україні в цілому, не варто очікувати, що процеси із залученням цього та інших засобів міжнародного правосуддя будуть відбуватися швидше.
По-друге, українська проблема ускладнюється через швидкий розвиток нових гібридних методів ведення війни в епоху постправди, таких як кібератаки та використання соціальних мереж.
По-третє, у Криму дедалі частіше можна спостерігати безпрецедентні правопорушення. Серед них – ремонтні роботи у кримськотатарському Бахчисарайському палаці, що призводять до його спотворення і знищення його культурної цінності, та будівництво Керченського мосту між Росією та Кримом, що супроводжувалося масштабними вилученнями майна і несанкціонованими підводними та археологічними розкопками, що однаково заборонені міжнародним правом збройних конфліктів.


Дивлячись на Крим сьогодні, у березні 2019 року, які нові правові питання і проблеми нам необхідно обговорювати? Чи «спроможне» міжнародне право вирішити проблеми минулого, сьогодення та майбутнього Криму?

Сінді Віттке, Німеччина

Сінді Віттке: Як я вже зауважувала, ніщо не може виходити «за рамки права». Коли ми говоримо про те, чи «спроможне» міжнародне право вирішити проблему Криму, я раджу бути більш прагматичними при оцінюванні регулятивної сили міжнародного права у питанні визначення юридичного і фактичного статусу Криму як у даний час, так і в найближчому майбутньому.

Нам слід бути більш прагматичними

Дивлячись на інші тривалі внутрішні та міжнародні територіальні конфлікти на пострадянському просторі, я відчуваю необхідність наголосити, що якщо Україна має бажання «повернути» територію та населення Криму, то відчуження як території, так і її мешканців навряд чи є оптимальною стратегією, навіть попри масштабне порушення її територіальної цілісності.
Також виходячи з досвіду інших конфліктів в інших регіонах, я підтримую прагматичний підхід у створенні «островів злагоди» або вирішення буденних питань, пов’язаних з інфраструктурою, енергопостачанням, обслуговуванням доріг і водопостачанням. Якщо коротко, прагматичною стратегією на майбутнє може бути врахування інтересів місцевих громад і прагнення до врегулювання стосунків без офіційного визнання, а також робота над політичними та правовими рішеннями.

Марія Ісаєва, Росія

Марія Ісаєва: Якби таке відбулося у 19-му столітті чи ще раніше, насильницька анексія Криму ідеально доповнила би поширену практику багатьох країн Європи. Визнання того, що міжнародне право неспроможне вирішити проблему Криму, означатиме велетенський крок назад для сучасного міжнародного права, що виникло після того, як внаслідок войовничої політики європейських держав спалахнули дві світові війни.

Визнання того, що міжнародне право неспроможне вирішити проблему Криму, означатиме велетенський крок назад

Збереження балансу між прагматичним підходом у стосунках з сучасною Росією та застосуванням правових норм про державну відповідальність за порушення територіальної цілісності України залишається життєво важливим.

Катерина Бусол, Україна

Катерина Бусол: З точки зору міжнародного права я згодна з Марією Ісаєвою: визнання того, що міжнародне право неспроможне вирішити проблему Криму, по-перше, буде нищівним ударом по всій правовій системі, що встановилася після Другої світової війни, і по-друге, це просто неправда. Нормативна частина в основному існує: застосування сили або погрози силою заборонені, кордони не можуть просто змінюватися в односторонньому порядку, право на самовизначення не є безмежним, і також є норми, що регулюють дії держави-окупанта.

Проблема полягає саме у процесуальній, імплементаційній частині

Проблема полягає саме у процесуальній, імплементаційній частині, що занадто легко поступається міркуванням політичної доцільності. Втім, якщо це так, то зміна норм навряд чи призведе до бажаних змін, оскільки є потреба у більш узгодженій політичній волі на міжнародному рівні для забезпечення їхнього виконання. Що стосується внутрішньополітичної площини, то дія багатьох міжнародних правових механізмів ініціюється або активізується внаслідок внутрішньополітичних кроків. Наприклад, те, як швидко Міжнародний кримінальний суд розпочне і проведе розслідування, значною мірою залежить від ходу національних проваджень щодо ймовірних воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Ефективність таких проваджень залежить від ефективності застосування національного законодавства та кваліфікації вітчизняних слідчих, прокурорів, адвокатів і суддів. Це – один із багатьох прикладів взаємозв’язку і взаємозалежності між міжнародними та національними складовими міжнародного права, що неминуче впливають на його ефективність, зокрема і щодо Криму.

У 2014 році дослідник у галузі міжнародного права Штефан Тальмон у своїй статті, написаній для німецької щоденної газети F.A.Z., казав про «обов’язок дратувати Росію» і звертав увагу на необхідність активного невизнання статусу Криму через анексію півострова Росією.
Але існує також гуманітарний політичний принцип, згідно з яким цивільне населення на анексованій території не має додатково страждати внаслідок міжнародних заходів, таких як санкції, що стосуються даної території.

На Вашу думку, що це означатиме на практиці у 2019 році і надалі?

Сінді Віттке, Німеччина

Сінді Віттке: Звісно, санкції за акти агресії та порушення міжнародного права з боку Росії важливі і з правової, і з політичної точки зору. Втім, знову-таки, виникає питання: які уроки ми можемо винести з повсякденної реальності інших тривалих конфліктів щодо статусу території?

Знову-таки, виникає питання: які уроки ми можемо винести з повсякденної реальності інших тривалих конфліктів щодо статусу території?

Які висновки з подібних ситуацій на інших територіях, не лише з гуманітарної, а й з людської точки зору, можна зробити для людей, що проживають у Криму, для переселенців, які вже переважно осіли в інших регіонах України, та для людей, що живуть у сусідніх з Кримом регіонах України? Налагодження каналів політичного діалогу та технічної співпраці на основі «острівців злагоди» може (попри те, що в основі стратегії лежать правова і політична невизначеність) підготувати шляхи для майбутнього врегулювання.

Марія Ісаєва, Росія

Марія Ісаєва: Крим відкинув Росію далеко назад у минуле – в інтелектуальному, економічному та інших аспектах. І першими, разом з Україною з одного боку, постраждали від цього масштабного порушення міжнародного права люди в Росії, а також, внаслідок приєднання Криму, люди, які там проживають.

Крим відкинув Росію далеко назад у минуле

Певним чином ситуація з Кримом виявила наявність у росіян «стокгольмського синдрому» по відношенню до свого політичного керівництва. «Війна санкцій», за задумом оголошена з метою виконання зазначеного «обов’язку дратувати, має бути війною між державами, а не між людьми.

Катерина Бусол, Україна

Катерина Бусол: Питання сформульоване хитрим чином з двох точок зору. По-перше, слово “дратувати” має конотацію, яка немов виправдовує Росію. Наче її реакцію можна сприймати як відповідь на нібито «подразники», як от послідовне невизнання статусу Криму і пов’язані з цим санкції, що й послужили її причиною. Насправді це не так. Санкції і контрзаходи не є чимось незвичайним у міжнародному праві. Наприклад, широкі санкції було накладено на Лівію через збиття літака над Локербі. Держава, що активно анексує окуповані нею території, має бути готовою до наслідків.

Держава, що активно анексує окуповані нею території, має бути готовою до наслідків

По-друге, хоч держава зобов’язана якнайкращим чином забезпечувати права і свободи своїх громадян на власній території, що є окупованою чи тимчасово неконтрольованою, такий обов’язок не безмежний. Просто нереально вимагати від постраждалої держави абсолютного виконання обов’язку забезпечити своїм громадянам весь діапазон прав і привілеїв на своїй території, що контролюється іншою країною. Це дуже непроста ситуація на правовому, політичному, дипломатичному, гуманітарному і, передусім, людському рівні. Навряд чи будь-які ініціативи України з метою перешкодити постачанню продовольства та інших життєво необхідних ресурсів до півострова або заклики до інших держав чи організацій зробити те саме могли би вважатися законними.
Водночас, подібні ситуації рідко є настільки чорно-білими. Співмірність та рівень зусиль України задля допомоги власним громадянам у Криму потрібно буде оцінювати окремо у кожному конкретному випадку.

Найскладніше буде знайти баланс між політикою невизнання і пов’язаними з нею санкціями та відновленням і підтриманням стосунків з населенням Криму, особливо у світлі того впливу, якому вони піддаються з боку ЗМІ.


Чи є міжнародне право, що регулює дії держав, універсальним?
Або ж є необхідність говорити про розбіжності у підходах Росії, України, Заходу та інших гравців до міжнародного права і його ролі у міжнародній політиці?

Сінді Віттке, Німеччина

Сінді Віттке: Виходячи з власних досліджень, хотіла б наголосити, що міжнародне право і політику навряд чи можна розглядати як непов’язані між собою. З іншого боку, мова міжнародного права використовується не лише як інструмент з арсеналу міжнародної політики.
Використання такої мови часто пов’язане з вірою в міжнародне право як об’єктивний інститут, що дозволяє розрізняти належну та неналежну поведінку держави. Втім, така віра у нормативну силу міжнародного права заслуговує на критичне осмислення, наприклад, у світлі останніх міжнародно-правових наукових дискусій на тему, чи існують окремі російський та інші підходи до міжнародного права і, зрештою, наскільки міжнародне право є насправді міжнародним.

Міжнародне право і політику навряд чи можна розглядати як непов’язані між собою

Хто і/чи що визначає, які норми і тлумачення мають застосовуватися? Я б сказала, нам треба розуміти, що після 1991 року перед країнами-наступницями колишнього СРСР виникла необхідність формувати і впроваджувати власну політику щодо застосування міжнародного права у міжнародній політиці у рамках процесів розбудови і комплексного перетворення держави. Стосунки між країнами на пострадянському просторі визначають потужні конфлікти (наприклад, анексія Криму та виникнення насильницьких сепаратистських конфліктів на сході України у 2014 році), внаслідок чого міжнародна спільнота опиняється перед фактом різнотлумачення міжнародного права, що ставить під сумнів основоположні принципи міжнародного та регіонального правового і політичного порядків.
Таким чином, нам треба почути більше голосів представників регіону і серйозно підійти до дискусії щодо міжнародного права, не «орієнталізуючи» Україну, Росію та «українську кризу».

Марія Ісаєва, Росія

Марія Ісаєва: Знайти приклади того, як найпотужніші гравці йшли на порушення закону заради власних інтересів, нескладно; Росія у цьому відношенні не є унікальною державою. Тепер важко заперечувати, що жоден з постійних членів Ради Безпеки ООН, на яких у 1945 році було покладено завдання зі збереження миру і безпеки в світі, не дотримався цього позитивного зобов’язання. З цієї точки зору, кожен із них може вважатися однією з головних загроз для універсального міжнародного права, а не його оборонцем.

Тепер важко заперечувати, що жоден з постійних членів Ради Безпеки ООН, на яких у 1945 році було покладено завдання зі збереження миру і безпеки в світі, не дотримався цього позитивного зобов’язання

Безумовно, кожна країна має свій особливий підхід до права загалом і до міжнародного права зокрема. Це стосується як створення і застосування законів, так і їх порушення. Наприклад, російська влада дуже звикла до гри на однорідному політичному полі, де вона може обходити і порушувати власні закони у своїх інтересах, бо не мусить шукати компроміси з громадянським суспільством та всередині нього. Тому, можливо, їй здається природним на певному етапі спробувати зробити те саме і з міжнародним правом. У зв’язку з цим може бути корисним оцінювати внутрішньополітичні підходи до права, зокрема до міжнародного права.

Катерина Бусол, Україна

Катерина Бусол: Як юристу і як людині з країни у стані війни, мені боляче визнавати, що внутрішньополітичний порядок денний часто істотно впливає на тлумачення і застосування норм міжнародного права, що за самим своїм визначенням має бути міжнародним. Дійсно, зараз стало доволі популярним піддавати сумніву універсальність міжнародного права і закликати ширше дивитися на його тлумачення. Як не парадоксально, подібні заклики найчастіше лунають у зв’язку з тим, як міжнародне право тлумачать Росія, Китай чи Бразилія, а не В’єтнам, Ґватемала чи Україна.

Мені боляче визнавати, що внутрішньополітичний порядок денний часто істотно впливає на тлумачення і застосування норм міжнародного права

Водночас, неефективне забезпечення виконання норм універсального міжнародного права та його політизація на внутрішньополітичній арені не обов’язково означають, що вирішити проблему неможливо. Наприклад, очікуване вето Ради Безпеки ООН на міжнародні спроби створити механізм правосуддя щодо у Сирії стало каталізатором численних національних процесів за принципом універсальної юрисдикції у Німеччині, Нідерландах, Швеції.
Аналогічним чином, вето Ради Безпеки ООН на створення спеціального трибуналу щодо збиття літака рейсу MH17 призвело до створення Спільної слідчої групи та відкриття відповідного внутрішнього провадження у Нідерландах. Таким чином, залишається сподіватися, що політичний підтекст правової аргументації певних держав не стане нездоланною перешкодою для розв’язання українського питання, а відкриє нові правові шляхи на внутрішньому чи регіональному рівні для його вирішення.


© особистий архів

Катерина Бусол – українська юристка, фахівчиня з міжнародного права у сфері прав людини, гуманітарного та кримінального права. Була консультантом української сторони у справі про «скіфське золото». З 2015 року Катерина працює у Global Rights Compliance (GRC), консультує українські державні органи влади та громадські організації щодо передового досвіду розслідування і судового переслідування міжнародних злочинів та співпраці з Міжнародним кримінальним судом (МКС). У минулому Катерина – член наукової спільноти Інституту Кеннана та запрошений фахівець МКС.

© особистий архів

Марія Ісаєва – юрист-практик з Москви, Росія. Є керівним партнером Threefold Legal Advisors LLC – компанії, співзасновницею якої вона стала у 2011 році, – і в цій якості представляла інтереси клієнтів у Європейському суді з прав людини та у вітчизняних судах. До цього працювала старшим юристом у Європейському суді з прав людини та юристом у White & Case LLC (Москва). З 2016 року – член ради Європейської спілки міжнародного права.

© особистий архів

Сінді Віттке є керівником дослідницької підгрупи «Заморожені та розморожені конфлікти» (Frozen and Unfrozen Conflicts) при Інституті східноєвропейських та південно-східноєвропейських досліджень імені Лейбніца (Leibnitz Institute for East and Southeast European Studies, IOS) у Реґенсбурзі. Її докторське дослідження у галузі міжнародного права було покладено в основу книги «Сутінки права: міжнародні суди і трибунали, Рада Безпеки та інтернаціоналізація мирних угод між державними та недержавними суб’єктами» (Law in the Twilight – International Courts and Tribunals, the Security Council and the Internationalisation of Peace Agreements between State and Non-State Parties), опублікованої видавництвом Cambridge University Press у 2018 році. Наразі працює над своєю другою книгою, «Тест для Заходу: претензії до суверенітетів на пострадянському просторі» (“‘Test the West’‘ – Contested Sovereignties in the post-Soviet Space”), а з березня 2019 року є керівником проектної групи «Політика щодо міжнародного права на пострадянському просторі» (“Politiken des Völkerrechts im postsowjetischen Raum”), діяльність якої фінансується Міністерством освіти та науки Німеччини (BMBF).