декодер | Розшифрувати Росію
Центр східноєвропейських і міжнародних досліджень
Дослідницький центр Східної Європи при Бременському університеті
Архіпелаг Крим
Мультимедійне досьє

Український Крим

Обеліск з орлом (пам’ятник російським кораблям, що потонули 1854 року під час Кримської війни), Севастополь, 2007 / © Сергій Максимішин
Денис Трубецькой, Україна

Денис Трубецькой: Я народився в 1993 році, належу до покоління, яке з самого народження росло в українському Криму. Власне, півострів належав до Української Радянської Соціалістичної Республіки з 1954 року, але в моєму рідному місті Севастополі приналежність до України не відчувалася, зокрема, тому що містом – через розміщення Чорноморського флоту – за радянських часів керувалося з Москви.

Ґвендолін Зассе, Німеччина


Ґвендолін Зассе: Ще в часи Радянського Союзу в Криму було присутнє регіональне прагнення автономії. 1991 року комуністичні еліти створили в Українській Радянській Республіці АРСР Крим. Щоправда, існувала вона лише як ідея чи оболонка, адже 1991 року Радянському Союзу настав кінець.

Наприкінці 1991-го більшість у Криму, 54%, проголосували за незалежність України – незначна в порівнянні з іншими регіонами України, але все одно більшість. Вона пов’язувала своє голосування з очікуваннями економічного розвитку України. Першого президента незалежної України Леоніда Кравчука в Криму наприкінці 1991 року обрало понад 50%.

Періоду між 1992 і 1994 роками характерні поява і зростання кримського сепаратизму. Мобілізація недовговічного російського націоналістичного руху в Криму досягла апогею 1994 року. Його вимога незалежності, а згодом хоча б широкої автономії не знайшла підтримки в тодішнього президента Росії Бориса Єльцина, і зрештою рух зазнав поразки через внутрішні суперечності та відсутність конкретних економічних ідей, на які сподівалося кримське населення.

Українська Конституція 1996 року та Конституція Криму 1998-го містять поняття «Автономної Республіки Крим», хоча Конституція визначає Україну як унітарну державу.
Це закріплене Конституцією протиріччя між Києвом і Сімферополем ніколи не було політичною проблемою. Адже автономія полягала головно в офіційному використанні інших мов (поряд із українською ще російської та кримськотатарської) та місцевим оподаткуванням. Статус мав, насамперед, символічну вагу, значення якої теж не треба недооцінювати. Конституція 1996 року надала місту Севастополю особливий статус і підпорядкування Києву, а не Сімферополю.

Весілля, Севастополь, 2007 / © Сергій Максимішин
Денис Трубецькой, Україна

Денис Трубецькой: На практиці це, зокрема, означало, що мій батько, народжений у Севастополі 1962 року, як багато інших дітей, у школі не вивчав української мови. В решті Криму українська за радянських часів також не відігравала суттєвої ролі, хоча її викладали.
З цим частково пов’язано те, що моє прізвище в українському паспорті до сьогодні записано неправильно. Українською воно мало би звучати як «Трубецький», але в паспорті стоїть «Трубецькой», це неправильно. Причина проста: незадовго до розпаду Радянського Союзу співробітник паспортного столу в Севастополі не знав української – тож він зробив цю помилку в паспорті.

Моя мати, на відміну від батька, родом із Південної України і говорить зі своїми батьками суржиком, а я в початковій школі займався українською – тоді я вперше усвідомив, що держава, в якій ми жили, Україна, а не Росія, хоча деякі люди в нашому оточенні стверджували інше. Справді ґрунтовними уроки української не були, оскільки українська нашої вчительки була досить слабка.
Лише з однією вчителькою нам пощастило, бо вона народилася в Центральній Україні, і українська була її рідна мова. Тож мене не особливо дивує, що багато моїх однокласників дотепер практично не говорять українською, та й зневаги на уроках вистачало – передусім з боку дітей російських військових. Ще більше зневаги відчувалося на уроках історії: одна вчителька відкрито заявила, що не вірить в український погляд на історію, коли йшлося про Голодомор. Вона трохи говорить німецькою, сьогодні є прихильницею російської анексії та не залишає жодного мого тексту без коментаря – звичайно, негативного.

Ґвендолін Зассе, Німеччина

Ґвендолін Зассе: З 1991 року різні уряди в Києві утрималися від форсування мовної українізації Криму й у такий спосіб, попри інше мовне законодавство, реагували на культурний контекст Криму прагматично. Таке рішення у свою чергу пов’язане з поверненням російськомовних кримських татар, які себе чітко ідентифікували з українською державою та чия інтеграція пов’язувалася із потенційним конфліктом.

Mасове повернення кримських татар з Центральної Азії, куди їх, а точніше їхніх предків, депортували 1944 року, змінило Крим у 1990-ті роки. Нерегульована міграція та поселення загалом понад 250 тис. кримських татар стали політичним та адміністративним викликом для регіону, який водночас посилив зв’язок між Кримом і Києвом: кримські татари та їхнє політичне представництво позиціювалися однозначно як прибічники української держави, висували вимоги і також чітко відмежовувались від Росії, яка, будучи правонаступницею Радянського Союзу, мала взяти на себе відповідальність за депортації.

Українські матроси, Севастополь, 2007 / © Сергій Максимішин
Денис Трубецькой, Україна

Денис Трубецькой: Але чи означає це, що ніхто з нас не почувався українцем? Аж ніяк – хоча питання ідентичності для мене також було складне. Дитиною я справді був спантеличений: завжди чув, що Севастополь є «російським» містом, що культурно тут люди почуваються росіянами, двічі святкують Новий рік – за московським і за київським часом тощо. Що тоді думати, коли хтось каже, що ми належимо до України? І яку футбольну команду нам тоді підтримувати?

Завдяки футболу, до речі, я вперше справді відчув приналежність Криму до України: під час Чемпіонату світу 2006 року весь Севастополь гудів, коли українська збірна після пенальті Швейцарії пройшла до чвертьфіналу. Кримські футбольні фанати належали до найбільших проукраїнських сил на півострові, ультрас ФК «Таврія Сімферополь» та ФК «Севастополь» товаришували з ультрас Києва, Львова і Дніпра – і, хоч як дивно, подекуди навіть підтримували націоналістичні ідеї.

Власне кажучи, з кожним роком я відчував, що зв’язок з Україною росте. Наприклад, я навчався в місцевому філіалі Московського університету Ломоносова в Севастополі. Його збудували на земельній ділянці Чорноморського флоту і за його бажанням, щоб офіцерські діти мали можливість навчатися в іменитому російському університеті. І навіть там було багато прибічників Києва.

В університеті в нас також викладали українську, скоріш за все, через законодавчу вимогу. Найпізніше 2012 року в мене склалося враження, що навіть у російському Севастополі немає однозначної більшості за приєднання до Росії. А наприкінці 2013 року більшість моїх знайомих підтримували Майдан. Адже вони хотіли кращого майбутнього для своєї країни, якою вже була Україна. 2014 року карти були перетасовані, й почалася масована пропаганда російських державних медіа.

Ґвендолін Зассе, Німеччина

Ґвендолін Зассе: Деякі російські політики, як, наприклад, колишній мер Москви Юрій Лужков, після 1996 року намагалися підтримувати та інструменталізувати політичні й культурні зв’язки між Москвою і Кримом, особливо Севастополем. Якщо дивитись на виборчу явку і результати президентських і парламентських виборів, Крим після певного періоду впливовості регіональної комуністичної партії інтегрувався в політичний ландшафт південного сходу України. До 2014 року він був політичним базисом тодішнього президента Віктора Януковича.

Тож до 2014 року Крим аж ніяк не був місцем потужної мобілізації проти України чи за приєднання до Росії. Внаслідок Євромайдану в Севастополі відбулося кілька проросійських протестів, однак пропоновані Росією виправдання, мовляв, треба було діяти у відповідь на дискримінацію російського чи то російськомовного населення Криму та реагувати на мобілізацію кримського населення, не відповідають дійсності Криму до 2014 року.

Севастополь, 2007 / © Сергій Максимішин
Денис Трубецькой, Україна

Денис Трубецькой:Для мене ситуація не така однозначна, як багато хто змальовує. Більшість мешканців Криму вважають українську історію завершеною. Але, наприклад, один мій університетський товариш час від часу дає про себе чути. Його батько, колишній російський морський офіцер, відповідав за логістику анексії. А мій друг справді переймається Україною та позитивно оцінює багато процесів у Києві. Тож бодай якісь сліди Україна в Криму залишила.

Сам я хотів би колись знову поїхати в Крим, не замислюючись про політичні питання. Наразі туди складно потрапити, і я досить довго вже там не був, хоча батьки продовжують жити в Севастополі. І це для мене найважливіше.

Утім було б добре, якби Москва і Київ думали не тільки про територію, а насамперед про людей на півострові.

Ґвендолін Зассе, Німеччина

Ґвендолін Зассе: В одному репрезентативному опитуванні в Криму (2017) 88 відсотків із 2 тис. опитаних зазначили, що останні три роки не їздили в інші регіони України. Окрім зниження активності подорожей опитування загалом вказує на обмеження особистісних контактів кримців із родичами з інших регіонів України: 44 відсотки відповіли, що контактують менше ніж до 2014 року (лише 7 відсотків сказали, що не мають родичів у інших регіонах). Абсолютна більшість опитаних хотіла б спрощення доступу до великої землі дорогою Крим-Херсон.

Російські матроси, Севастополь, 2007 / © Сергій Максимішин

© Аннетте Рідл

Ґвендолін Зассе – наукова директорка Центру східноєвропейських і міжнародних досліджень (ZOiS) в Берліні і професорка порівняльної політології в Оксфордському університеті.

© особистий архів

Денис Трубецькой – вільний журналіст, працює в Києві, пише для німецькомовних ЗМІ. Народився в Севастополі й до 2015 року навчався там у філіалі Московського університету ім. Ломоносова, вивчав тележурналістику. Трубецькой пише про процеси в Україні, а також Білорусі та Росії, серед іншого для «Середньонімецького телерадіомовлення» (Mitteldeutscher Rundfunk), газет Frankfurter Allgemeine Zeitung, Jüdische Allgemeine і для n-ost – мережі журналістів, які пишуть про Східну Європу.